Перейти до вмісту

Держава

Редагувати посилання
Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Держава (значення).
Обкладинка книги Томаса Гоббса «Левіафан» (1651), присвячена проблемам держави.

Держава — особлива форма організації співжиття численних спільнот людей, яка характеризується наявністю таких основних ознак, як: 1) система спеціальних органів та установ, що в своїй сукупності утворюють державний управлінський механізм (державний апарат); 2) право (тобто обов'язкові правила поведінки, встановлені й санкціоновані державою), за допомогою якого держава як політична влада закріплює певний порядок суспільних відносин, а також структуру й порядок діяльності державного апарату; 3) визначена територія, кордонами якої обмежується влада певної держави[1].

Держава — організована політична спільнота під управлінням уряду[2]; суб'єкт політики, ядро політичної системи.

Типологічно держави розрізняються: за формами правління — монархії, республіки; за формами державно-територіального устрою — унітарні, федеративні і за формами політичного режиму — демократичні, авторитарні та тоталітарні[1].

У міжнародному праві існує поняття «суверенна держава» — геополітичної сутності, яка характеризується суверенітетом, незалежністю і самостійністю в зовнішніх і внутрішніх справах. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що має суверенітет спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру[джерело не вказане 377 днів].

Кожна суверенна держава має свою територію та кордони, які можуть розширюватися або звужуватися, проводить власну незалежну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн. Поняття держава (як геополітична сутність) означає, що на певній території де-факто і де-юре встановлена влада даної держави, в повному обсязі ходить офіційна валюта держави, в державних установах використовується державна мова, а також на ній проживають громадяни держави. Суверенна держава в політико-географічному, військовому і економічному плані не може бути залежною. Держава, спираючись на волю нації, самостійно вирішує, до яких політико-географічних, військових і економічних союзів, груп, альянсів чи об'єднань вона прагне приєднатися[джерело не вказане 377 днів].

Історія

[ред. | ред. код]

До кінця 18 століття панівною була модель династичної держави, тобто держави, що територіально охоплювала всі володіння правлячої династії. У 19 столітті набуває поширення модель національної держави — «одна нація — одна держава». У Європі тріумфом принципу національно-державного суверенітету стали «підсумки» Першої світової війни: Паризької мирної конференції 1919—1920 років та Версальської системи міжнародних відносин[1].

У 20 столітті суспільна вага держави зростає. Необхідність посилення регулюючої ролі держави відстоюють послідовники різних політичних (марксизм, соціалізм, фашизм, націонал-соціалізм) та економічних (кейнсіанство) концепцій. Максимально неконтрольованим з боку громадян був вплив на них (громадян) державних інститутів у тоталітарних державах — нацистській Німеччині та СРСР. Від 1970-х років в країнах Заходу в результаті структурної кризи економіки поширилися ліберально-консервативні концепції (тетчеризм, рейганоміка — які стверджували необхідність обмеження ролі держави за рахунок сприяння розвиткові ринкової саморегуляції економіки[1].

В історичній науці категорія «держава» завжди відігравала провідну методологічну роль. До 19 століття в концептуальному арсеналі істориків домінувала політична історія, яка орієнтувала дослідників на опис діяльності державних установ та інститутів. Цей підхід набув особливого піднесення в державницькому напрямі в історіографії. В Україні після здобуття незалежності дослідження процесів національного державотворення набули нового піднесення[1].

Поняття «держава»

[ред. | ред. код]

Для відмежування держави від інших організацій, в тому числі додержавного періоду розвитку суспільства, важливо з'ясувати, появу чого розглядають як появу власне держави.

Роберт Леонард Карнейро, наприклад, під державою має на увазі автономну політичну одиницю, що включає багато громад у рамках своєї території і має централізований уряд з повноваженнями збору податків, призову людей на роботу чи війну, а також видання і виконання законів[3].

У свою чергу, Л. Ю. Грінін визначає державу як поняття, за допомогою якого описується система спеціальних інститутів, органів і правил, що забезпечує зовнішнє і внутрішньополітичне життя суспільства; як відокремлену від населення організацію влади. В цьому він вбачає відмінності ранньої держави від спільнот недержавного типу, в тому числі аналогів ранньої держави. На думку вченого, держава характеризується:

а) суверенністю (автономністю);
б) верховенством, легітимністю і реальністю влади в рамках певної території та кола осіб;
в) можливістю примушувати до виконання своїх вимог, а також змінювати відносини і норми[4].

Для Миколи Данилевського держава — істотний інструмент політичної незалежності, але остільки це необхідно для реалізації потенцій культурно — історичного типу[джерело?]. Для Арнольда Тойнбі «універсальна» держава, тобто та, що отримала самостійну закінчену форму, — сутність, що протистоїть суспільству, вимушений інструмент його самозбереження на етапі надлому, коли це суспільство вже не може своїми засобами справлятися з силами розладу[джерело не вказане 377 днів].

Нікколо Макіавеллі бачив у державі втілення вищої влади, необхідної для наведення порядку і зміцнення безпеки громадян, які самі по собі нездатні це зробити і, більше того, віддаються до різних злісних підступів один проти одного. Держава, її влада необхідні для введення у прийнятне русло конфліктів, як загального постійного стану людства[джерело?]. При цьому дослідник вважав державу вільною від моральних обмежень у досягненні своїх цілей і стримуванні злобливого егоїзму громадян[джерело не вказане 377 днів].

Подібним чином розглядав державу Томас Гоббс, вбачаючи у ній основний засіб припинення «війни всіх проти всіх»[джерело не вказане 377 днів]. Причиною появи держави він вважав усвідомлення постійної загрози загибелі, яке змушує людей згодитися на абсолютну владу держави; підпорядкування їй є безумовним, вона не може бути усунена підданими[джерело не вказане 377 днів].

Макс Вебер запропонував розуміти державу як інституцію, що володіє монополією на застосування узаконеного насильства (див. Монополія на насилля). Проте багато дослідників (Карнейро, Ернест Ґеллнер та інші) висловлюють сумнів в тому, що ця ознака є надійним критерієм державності[5].

Окрім того, поняття «держа́ва» можна розуміти як державний апарат, тобто систему органів державної влади.

Теорії держави

[ред. | ред. код]

Більшість політичних теорій держави можна розбити на дві категорії. До однієї належать так звані ліберальні або консервативні теорії, зосереджені на функціонуванні держави при капіталізмі, який сприймається як дане. У цих теоріях держава зазвичай виступає нейтральною сутністю, окремою від суспільства й економіки. Друга категорія — марксистські теорії, вважають політику й економіку тісно переплетеними й наголошують на зв'язку економічної влади з політичною. У цих теоріях держава виступає як знаряддя, що служить у першу чергу вищому класові[6].

Анархізм

[ред. | ред. код]
Докладніше: Анархізм

Політична філософія анархізму розглядає державу аморальною інституцією, вважає її непотрібною, шкідливою, і ратує за суспільство без держави, тобто анархію.

Анархісти вірять, що держава, хто б у ній не правив, невіддільна від панування й гніту. Державі на їхню думку належить монополія на легалізоване насильство. На відміну від марксистів анархісти не вважають політичною метою захоплення влади. Натомість вони вірять, що державний апарат повинен відмерти зовсім. Тоді його замінять нові суспільні відносини, що взагалі не опиратимуться на владу[7][8].

Точка зору марксизму

[ред. | ред. код]
Докладніше: Марксистська теорія походження держави

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс виразно наголошували, що метою комуністів є встановлення безкласового суспільства, в якому держава відімре[9]. Погляди основоположників марксизму розсипані в різних творах, і переважно вони аналізують колишні або сучасні їм форми з загальної чи тактичної точки зору. Форма майбутнього суспільства не обговорюється, а утопічні спекуляції є анафемою для груп, що вважають себе марксистськими. До захоплення влади в державі немає можливості обговорювати устрій майбутнього суспільства. Тож можна сказати, єдиної марксистської теорії держави немає, але існують численні марксистські теорії прибічників марксизму[10][11][12].

У ранніх творах Маркс зображав державу як паразита, що є частиною надбудови і діє проти суспільних інтересів. Він також зазначав, що держава є дзеркалом суспільних класів, діє як регулятор і пригнічує класову боротьбу, є знаряддям політичної влади та забезпечує панування класу експлуататорів[13]. Маніфест комуністичної партії стверджує, що держава не більше ніж комітет управління справами буржуазії[10].

Для теоретиків марксизму роль несоціалістичної держави визначається її функцією в глобальному капіталістичному порядку. Ральф Мілібанд стверджував, що правлячий клас використовує державу як знаряддя домінування в суспільстві через особисті зв'язки державних діячів та економічною елітою. На думку Мілібанда в державі домінує еліта, що має спільне походження з класом капіталістів. Завдяки цьому державні урядовці мають спільні інтереси з власниками капіталу й пов'язані з ними цілим набором соціальних, економічних та політичних зв'язків[14].

Теорія держави Антоніо Ґрамші підкреслює, що держава тільки одна з тих інституцій суспільства, що допомагають правлячому класові утримувати гегемонію, і що влада держави тримається на ідеологічному пануванні різних інститутів суспільства, таких як церква, школа та мас-медіа[15].

Австрійська школа

[ред. | ред. код]
Докладніше: Австрійська школа
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Фрідріх фон Гаєк

Фрідріх фон Гаєк про роль сильної держави: «Точно так само з приводу відродження європейської цивілізації в період пізнього середньовіччя можна сказати, що поширення капіталізму — і європейської цивілізації — своїм походженням і raison d'etre [смисл існування (фр.)] зобов'язане політичній анархії (Baechler, 1975: 1977). До сучасного індустріалізму прийшли аж ніяк не там, де уряди були сильнішими, а в містах італійського Відродження, Південної Німеччини, Нідерландів і, нарешті, в Англії з її м'якою системою правління, тобто там, де правили городяни, а не воїни. Щільна мережа обміну послугами, що надає обриси розширеному порядку, ґрунтовно розросталася при захисті індивідуалізованої власності, а не при державному управлінні її використанням. Звідси випливає, що не існує більш хибної думки, ніж загальноприйнята формула істориків, згідно з якою вони подають появу сильної держави як кульмінацію культурної еволюції: вона так само часто була ознакою її кінця. В цьому випадку на дослідників давньої історії надали непомірний вплив і ввели в глибоку помилка пам'ятники і документи, залишені носіями політичної влади, в той час як справжні будівельники розширеного порядку, по суті, створювали багатство, без якого не було б цих пам'ятників, залишили не настільки зримі і претензійні свідоцтва своїх досягнень. „Де немає власності, там немає і справедливості“ — проникливі очевидці виникнення розширеного порядку анітрохи не сумнівалися в тому, що його джерелом служить безпека, яка гарантується урядами, примусова влада яких вичерпується одним завданням — захистом абстрактних правил, що визначають, кому що має належати»". Згубна самовпевненість, 1988

Людвіг фон Мізес - яскравий представник Австрійської школи економіки,

Питання завжди одне і те ж: держава чи ринок. Третього рішення не існує (р.28)[16]. Якщо хтось відкидає laissez faire через людську помилковість і моральну слабкість, то з тієї ж причини він повинен відкинути всі види державної діяльності (р.44)[17].

Плюралізм

[ред. | ред. код]

Політична теорія плюралізму розглядає суспільство як набір окремих осіб та груп, що борються за політичну владу. На думку плюралістів держава є нейтральним органом, що втілює прагнення будь-якої групи, що здобула перевагу на виборах[18]. У цьому руслі Роберт Даль розробив теорію держави як нейтральної арени, де стають до бою різні інтереси та їхні групові виразники. Коли влада в суспільстві розподілена, державна політика складається в результаті укладання угод. Хоча плюралісти визнають існування нерівності, вони проголошують, що всі групи мають можливість чинити тиск на державу. Плюралістичний підхід вважає, що всі дії сучасної демократичної держави є результатом тиску з боку великої різноманітності організованих інтересів. Даль назвав державу такого типу поліархією[19].

Плюралізму заперечують браком емпіричних доказів. Цитуючи результати опитувань, які показують, що значна більшість людей на провідних посадах у державі репрезентує заможний вищий клас, критики плюралізму стверджують, що держава служить інтересам вищого класу, а не інтересам усіх груп суспільства[20][21]

Погляди сучасних критиків

[ред. | ред. код]

Юрген Габермас вважає, що схема базис — надбудова, яку використовують численні марксистські теоретики, описуючи взаємозв'язок держави та економіки, надто спрощена. На його думку, сучасна держава відіграє значну роль у структуруванні економіки, регулюючи економічну діяльність, будучи масштабним споживачем і виробником, а також через перерозподіл (держава загального добробуту). Оскільки така діяльність держави впливає на економічні структури, на думку Габермаса державу не можна розглядати, як пасивного виразника класових інтересів[22][23][24].

Мішель Фуко вірив, що сучасні політичні теорії надто зосереджені на державі: «можливо, зрештою, держава — це лише композитна реальність і міфологічна абстракція, важливість якої набагато більше обмежена, ніж думає багато з нас». На його думку, політична теорія надто зациклилась на абстрактних інституціях, і не достатньо уваги надає справжнім діям уряду. Фуко вважав, що держава не має сутності. Він вірив, що замість спроб зрозуміти дії урядів, аналізуючи властивості держави (втіленої абстракції), політичним аналітиками слід вивчати зміни в діях уряду, і так відслідковувати зміни природи держави[25][26][27].

Грецький неомарксист Нікос Пуланзас, на якого великий вплив мав Антоніо Грамші, висловлював думку, що капіталістична держава не завжди діє в інтересах панівного класу, а коли діє, то не обов'язково тому, що державні посадовці свідомо прагнуть так чинити, а тому, що структура держави організована так, щоб загальні довготривалі інтереси капіталу завжди виходили на передній план. Головний внесок Пуланзаса в марксистську літературу про державу полягав у концепції відносної автономності держави. Хоча запропонована концепція була значним внеском у марксистську літературу, Пуланзасу своєю чергою закидали структурний функціоналізм.[джерело не вказане 377 днів]

Ідея держави як автономної сутності (інституціоналізм)

[ред. | ред. код]

Прихильники ідеї автономності держави вірять, що вона є сутністю стійкою до зовнішніх суспільних та економічних впливів, а переслідує свої власні інтереси[28]. Праці нових інституціоналістів щодо держави, наприклад доробок Теди Скокпол, стверджують, що державний сектор значною мірою автономний. Іншими словами, державні посадовці мають власні інтереси, про які дбають незалежно від інших сил в суспільстві (при конфлікті). Оскільки держава контролює засоби примусу і, зважаючи на залежність багатьох суспільних груп від держави при досягненні будь-якої мети, яку вони можуть переслідувати, державні посадовці можуть до певної міри нав'язувати суспільству свої вподобання[29].

Держава як організація спеціалізується на дослідженнях операцій[30]. Це стереотипізована організація[31][32], яка спеціалізується на організації господарства та організовує виробництво певного обсягу благ, щоб, маніпулюючи доступом до них за допомогою синтаксичних структур, ображати і принижувати людей, яких вона запросила, спричиняючи боротьбу між ними за доступ до благ. Повторювані час від часу підбурювання до жорстокості є наслідком недостатньої компетентності цієї організації в мистецтві дослідження операцій щодо організації життєдіяльності[33][34] (або прагматичним, організованим саботажем, психотичним явищем, наприклад, розвагою). В основі ідеї держави лежить постулат про необхідність відносин, діалогу, спілкування (ідея розповіді[35]). Таким чином, держава є організацією, яка організовує спілкування в односторонньому каналі, яке полягає в розповіді, яка принижує реципієнтів. Як ідея, держава є складовою ідеї Європи як спільноти людей, які є спільними в переконаннях в безальтернативності сенсу життя стародавніх греків (організації полісу (грец. πόλις — «місто»), тобто політики), чи інших етнографічних утворень (комуни (фр. commune — «громада»), префектури (лат. praefectura — «керівник, голова»), воєводства, федерату (лат. foedus - «угода, союз») або штату, остану (перс. استان‎ — «остан») чи марказу (араб. مركز) тощо — в залежності від оригінальної етнографічної[36] традиції).


Форма держави

[ред. | ред. код]

Докладніше: Форма держави

Форма (лат. formal — структура, система організації) держави — це поєднання способу організації і здійснення державної влади, методів її здійснення та форм зворотного зв'язку органів держави із населенням. Тобто форма держави — специфічна політична організація суспільства.[джерело не вказане 377 днів]

Форма держави є юридичною конструкцією, що складається з таких взаємопов'язаних елементів як:

Форми держав світу відрізняються великим розмаїттям, це пояснює той факт, що вони складаються під впливом різних історичних, політичних, соціальних, економічних, культурних, релігійних природно-географічних чинників.

Виникнення нової держави

[ред. | ред. код]

Історія знає такі способи утворення нових держав, що тепер лишилися в минулому, як заснування держав на незаселених територіях або попри наявне на них місцеве населення, якщо ці території розглядаються як придатні для набуття (приклад: бурські держави в Південній Африці; див. Terra nullius).[джерело не вказане 377 днів]

У теперішньому світі поява нової держави передбачає добровільне або інше усунення попередньої державної влади.[джерело не вказане 377 днів]

Нова держава може виникати шляхом злиття, коли дві (чи більше) держави з припиненням власної незалежності зливаються в одну (приклади: заснування Північнонімецького Союзу в 1867 році, з якого 1871 року постав Німецький Рейх; злиття Єгипту і Сирії в Об'єднану Арабську Республіку 1958 року). У випадку сецесії територія держави розпадається і постає нова держава або відокремлена частина приєднується до іншої держави (приклад: відділення Панами від Колумбії 1903 року).[джерело не вказане 377 днів]

Для появи нової держави вирішальним є факт наявності ефективної державної влади, який є предметом особливої уваги міжнародної спільноти. Проте під час деколонізаційних процесів ХХ ст. визнання спільнотою держав деяких нових держав (зокрема, з огляду на прийняття до Об'єднаних Націй) мало місце попри помітну неефективність нової державної влади в інтересах права народів на самовизначення.[джерело не вказане 377 днів]

Натомість не має вирішального значення згода попередньої державної влади: становлення нової держави часто відбувається в суперечці з нею[38].

Функції держави

[ред. | ред. код]

Функції держави поділяються на[джерело не вказане 377 днів]:

  1. Основні — здійснюються протягом всього терміну її існування, без яких розвиток та існування держави неможливий:
    1. економічна;
    2. політична;
    3. правоохорна
    4. гуманітарна;
    5. інформаційна;
    6. охорони здоров'я населення;
    7. оборонна та ін.
  2. Додаткові (неосновні) — напрямки діяльності держави, які є складовими основних функцій і завдяки яким вони реалізуються.

Основні функції держави поділяються[джерело не вказане 377 днів]:

  1. За територіальною спрямованістю:
    1. внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни і які забезпечують внутрішню політику держави:
      • економічна;
      • політична;
      • соціальна;
      • екологічна;
      • гуманітарна;
      • правоохоронна та ін.
    2. зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, які забезпечують зовнішню політику держави:
      • дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами;
      • міжнародного співробітництва у різних сферах;
      • природоохоронна;
      • підтримання міжнародного правопорядку;
      • захист держави від зовнішніх зазіхань та ін.
  2. За сферою суспільного життя:
    1. економічні функції:
      • захист різних форм власності;
      • розвиток виробництва;
      • створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність;
      • розпорядження об'єктами державної власності та ін.;
    2. політичні функції:
    3. гуманітарні функції:
      • розвиток науки і культури;
      • забезпечення освіти та виховання населення;
      • розвиток національної самосвідомості народу;
      • охорона культурної спадщини та ін.;
    4. соціальні функції:
      • забезпечення соціального захисту громадян;
      • створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування;
      • створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними;
      • створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.;
  3. За часом виникнення:
    • постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування (основні функції)
    • тимчасові, які реалізуються в певних умовах. Так, у разі стихійного лиха чи техногенної катастрофи держава вживає заходів по ліквідації негативних наслідків, що виникли, допомагає постраждалим та інше. Але здійснення такої функції припиняється після усунення відповідного явища і досягнення поставленої мети (компенсація матеріальних та (або) моральних збитків, заподіяних техногенним чи стихійним явищами тощо).

Держава для реалізації своїх функцій використовує різні форми діяльності[джерело не вказане 377 днів]:

  • правотворчу — створює необхідні закони і підзаконні нормативні акти, що регулюють суспільні відносини у різних сферах;
  • організаційну (виконавчу) — забезпечує виконання приписів нормативно-правових актів;
  • правоохоронна — за допомогою спеціальних правоохоронних органів забезпечує законність і правопорядок в народному господарстві та інших відносинах;
  • правозастосовчу — шляхом видання компетентними органами актів застосування права, які є обов'язковими для виконання адресатами;
  • контрольно-наглядову, за допомогою якої здійснюється нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма суб'єктами. Цю форму забезпечують органи Антимонопольного комітету та його регіональних відділень, Контрольно-ревізійної служби, прокуратури, органів галузевого нагляду та ін.

Згідно з Конституцією України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Неспроможність держави

[ред. | ред. код]

Під неспроможністю держави розуміють її нездатність підтримувати своє існування як життєздатної політичної та економічної одиниці. Це також держава, яка стає некерованою й недостатньо легітимною в очах міжнародного співтовариства у зв'язку з розпадом державної влади[джерело не вказане 377 днів].

Крім того, економісти називають неспроможністю держави її нездатність компенсувати неспроможність ринку[джерело не вказане 377 днів].

Основна стаття: Неспроможна держава.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д Галушко К. Ю. Держава // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  2. ↑ «state». Concise Oxford English Dictionary (Oxford University Press). 1995 . «3 (also State) a an organized political community under one government; a commonwealth; a nation. b such a community forming part of a federal republic, esp the United States of America».
  3. ↑ Кайнейро Р. Л. Теории происхождения государства. Раннее государство, его альтернативы и аналоги. — Волгоград: Учитель, 2006 г.(рос.)
  4. ↑ Л. Е. Гринин, Д. М. Бондаренко, Н. Н. Крадин, А. В. Коротаев. Раннее государство, его альтернативы и аналоги — Волгоград : Учитель, 2006 г.(рос.)
  5. ↑ Крадин Н. Н. Эволюция государства и его роль в историческом процессе // Историческая психология и социология истории. Том 2, номер 1 / 2009(рос.)
  6. ↑ Flint, Colin & Taylor, Peter (2007). Political Geography: World Economy, Nation-State, and Locality (вид. 5th). Pearson/Prentice Hall. ISBN 978-0-13-196012-1. Архів оригіналу за 4 травня 2017. Процитовано 2 лютого 2018.
  7. ↑ Newman, Saul (2010). The Politics of Postanarchism. Edinburgh University Press. с. 109. ISBN 978-0-7486-3495-8. Архів оригіналу за 29 July 2016.
  8. ↑ Roussopoulos, Dimitrios I. (1973). The political economy of the state: Québec, Canada, U.S.A. Black Rose Books. с. 8. ISBN 978-0-919618-01-5. Архів оригіналу за 13 May 2016.
  9. ↑ Frederick Engels — Socialism: Utopian and Scientific. 1880 [Архівовано 6 лютого 2007 у Wayback Machine.] Full Text. From Historical Materialism: «State interference in social relations becomes, in one domain after another, superfluous, and then dies out of itself; the government of persons is replaced by the administration of things, and by the conduct of processes of production. The State is not „abolished“. It dies out…Socialized production upon a predetermined plan becomes henceforth possible. The development of production makes the existence of different classes of society thenceforth an anachronism. In proportion as anarchy in social production vanishes, the political authority of the State dies out. Man, at last the master of his own form of social organization, becomes at the same time the lord over Nature, his own master — free.»
  10. ↑ а б Flint & Taylor, 2007: p. 139
  11. ↑ Joseph, 2004: p. 15 [Архівовано 6 травня 2016 у Wayback Machine.]
  12. ↑ Barrow, 1993: p. 4
  13. ↑ Smith, Mark J. (2000). Rethinking state theory. Psychology Press. с. 176. ISBN 978-0-415-20892-5. Архів оригіналу за 3 May 2016.
  14. ↑ Miliband, Ralph. 1983. Class power and state power. London: Verso.
  15. ↑ Joseph, 2004: p. 44 [Архівовано 29 липня 2016 у Wayback Machine.]
  16. ↑ Planned Chaos (Irvington-on-Hudson, N.Y.: Foundation for Eco- nomic Education, [1947] 1977).
  17. ↑ Planning for Freedom, and Sixteen Other Essays and Addresses (South Holland, Ill.: Libertarian Press), 1980.
  18. ↑ Vincent, 1992: pp. 47-48 [Архівовано 30 квітня 2016 у Wayback Machine.]
  19. ↑ Dahl, Robert (1973). Modern Political Analysis. Prentice Hall. с. [сторінка?]. ISBN 0-13-596981-6.
  20. ↑ Cunningham, Frank (2002). Theories of democracy: a critical introduction. Psychology Press. с. 86—87. ISBN 978-0-415-22879-4. Архів оригіналу за 12 May 2016.
  21. ↑ Zweigenhaft, Richard L. & Domhoff, G. William (2006). Diversity in the power elite: how it happened, why it matters (вид. 2nd). Rowman & Littlefield. с. 4. ISBN 978-0-7425-3699-9. Архів оригіналу за 30 April 2016.
  22. ↑ Duncan, Graeme Campbell (1989). Democracy and the capitalist state. Cambridge University Press. с. 137. ISBN 978-0-521-28062-4. Архів оригіналу за 25 April 2016.
  23. ↑ Edgar, Andrew (2005). The philosophy of Habermas. McGill-Queen's Press. с. 5–6, 44. ISBN 978-0-7735-2783-6.
  24. ↑ Cook, Deborah (2004). Adorno, Habermas, and the search for a rational society. Psychology Press. с. 20. ISBN 978-0-415-33479-2. Архів оригіналу за 25 April 2016.
  25. ↑ Melossi, Dario (2006). Michel Foucault and the Obsolescent State. У Beaulieu, Alain; Gabbard, David (ред.). Michel Foucault and power today: international multidisciplinary studies in the history of the present. Lexington Books. с. 6. ISBN 978-0-7391-1324-0. Архів оригіналу за 16 May 2016.
  26. ↑ Gordon, Colin (1991). Government rationality: an introduction. У Foucault, Michel та ін. (ред.). The Foucault effect: studies in governmentality. University of Chicago Press. с. 4. ISBN 978-0-226-08045-1. Архів оригіналу за 3 May 2016.
  27. ↑ Mitchell, Timothy (2006). Society, Economy, and the State Effect. У Sharma, Aradhana; Gupta, Akhil (ред.). The anthropology of the state: a reader. Wiley-Blackwell. с. 179. ISBN 978-1-4051-1467-7. Архів оригіналу за 18 May 2016.
  28. ↑ Sklair, Leslie (2004). Globalizing class theory. У Sinclair, Timothy (ред.). Global governance: critical concepts in political science. Taylor & Francis. с. 139—140. ISBN 978-0-415-27665-8. Архів оригіналу за 19 May 2016.
  29. ↑ Rueschemeyer, Dietrich; Skocpol, Theda; Evans, Peter B. (1985). Bringing the State Back In. Cambridge University Press. ISBN 0-521-31313-9. Архів оригіналу за 4 травня 2017. Процитовано 3 лютого 2018.
  30. ↑ International Federation of Operational Research Societies
  31. ↑ Oren Perez. 2020. Collaborative е-Rulemaking, Democratic Bots, and the Future of Digital Democracy. Digit. Gov.: Res. Pract. 1, 1, Article 8 (January 2020), 13 pages. https://doi.org/10.1145/3352463
  32. ↑ Taha Yasseri - Handbook of Computational Social Science
  33. ↑ О.М.Шпичак, О.В.Боднар - Теоретичні основи біоенергетики в контексті закону збереження енергії. DOI: https://doi.org/10.32317/2221-1055.201908006
  34. ↑ What is Life by Erwin Schrödinger (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 21 червня 2016. Процитовано 1 грудня 2011.
  35. ↑ Adolf Hitler - Zweites Buch
  36. ↑ Тиводар М. Етнологія [Архівовано 9 березня 2022 у Wayback Machine.]: Навч. посібн. — Львів: Світ, 2004.— 624 с.
  37. ↑ Ратушняк С. П. Правознавство. Академічний рівень. 10 клас: підручник./ Вид 2-ге, перероб. і доп. -Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2012. −288 с.
  38. ↑ Гердеген М. Міжнародне право: Підручник / За наук. ред. І. Грицяка; пер. з нім. Р. Корнути. — Пер. 9-го вид., переробл. і доповн. — К. : К. І. С., 2011. — 516 с.

Джерела

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Держава

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]


Політика Це незавершена стаття про політику.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Держава&oldid=44081379